вірші

Втомилась дивитись,
як осінь з нещасних дерев
зриває все листя,
мов бриє злочинців наголо.
Противлюсь, як можу –
депресія владно бере –
втомилась любити
уявного справді Ангела.

Багатшає небо відтінками –
лиш восени
буває їх стільки водночас
в дрейфуючім небі.
Холодні й рухливі,
вистуджують душу вони.
І я розумію,
що ангелів більше не треба.

Нехай незаповненість
душу мою роздира.
І буде чеснішою
пустка в холодному серці.
Наступного разу скажу тобі –
от і пора.
Пусте моє серце.
Хіба щось лишилось на денці.

Відразу повіриш – це зручно –
і скажеш: щасти.
І підеш, на хвильку засмучений –
хвильку й не більше.
Мені стане страшно –
пішовши, залишишся ти
надовго-надовго у віршах,
а це іще гірше,

аніж у сплюндрованій
пусткою й вітром душі –
там місце заповниться
сонмом нахабних депресій.
Там можна, мов сіно,
ще довго себе ворушить
й не дуже втікати
від власних жорстоких репресій.

А вірші – то пам’ять.
Або рафінований біль.
А вірші – то чесне обличчя
із-під камуфляжу.
А вірші – то сповідь,
безглузда і вперта, тобі.
Там жодна безодня
між нами ніколи не ляже.