вірші

Вікно відчинене і в ньому,
Мов маячок для блукача,
Чекання символом і дому
Горить малесенька свіча.
І, сповнений бажань гріховних,
Немов чекаючи на приз,
Він відшука найвищий поверх,
Вікно, де скапується вниз
Червоний віск з малої свічки,
Що Дід Мороз подарував.
Згорить свіча – ніщо не вічне.
Це тільки натяк. Не слова.
Він знає – руки, мов крижинки,
І голос з холоду захрип –
Вікно відчинить знову жінка,
А в нім печаль, але не схлип.
О, швидко як минуло літо...
Він радісно-бурхливо жив.
І знав: його на цілім світі
Ніхто не ждав так й не любив.
Немов довершеність, мов бога –
Він так хотів вже стільки літ,
Щоб хтось дивився так на нього,
Немовби він і є весь світ.
Й так само, як людина кожна,
Яка не хоче щось втрачать,
Він знав: дивитися не можна
Туди, де кликала свіча.