вірші

Вечір був тихий. Аж занадто.
Дивне міське безгоміння могло свідчити лише про одне –
жінка не чула нічого, окрім тиші.
Телефонувати було нікому.
Вона взяла сангіну і намалювала Ангела.
То лише здається, що миле лице і крила – ото вже й Ангел.
Вона малювала йому душу.
– Я хочу з тобою говорити, – сказала вона.
   Я хочу тебе любити.
Тиша згорнулася клубочком, немов готувалася вибухнути.
– Давай поговоримо.
– Я далеко. – жінці здалося, що Ангел на картоні ворухнувся.
– То зателефонуй.
Дні і ночі перетворилися в чекання.
Велике чекання заполонило світ
і крізь чекання іноді проривався далекий голос Ангела.
– Тобі краще?
– Ти мене рятуєш. І бережеш?
– Тобі тепер краще?
Вона не знала.
Чи добре сподіватися і чекати,
довго-довго сподіватися
і довго-довго чекати,
не знаючи, на що сподіватися і чого чекати.
Вона лише упевнилася в тому,
що ніхто, нікому і ніколи належати не може.
Що нікому і ніколи ніким не вдасться володіти.
Навіть створивши.
Вона вимкнула телефон.
І прибрала з очей малюнок.
Вона теж не належала нікому.
Вона належала любові.
І тепер вона знала, що Ангел є лише в любови.