вірші

Світ – оазис. Без тебе ж – пустеля.
Спраглі губи дошукують дна.
Мов бокал перевернутий, стеля.
Блисне люстра, мов крапля одна.

Ніби дерево, зсунуте з кручі –
Ще весна, іще повінь – впаде.
Вчусь себе сподіванням не мучить.
І розрад не шукати ніде.

Вчусь тобі говорити байдуже,
Що живеться щасливо мені.
Що натхненно сную свою кужіль
З того, що під рукою – на дні.

А тоді обійму себе важко,
Щоб струснути – проснись і живи.
Тільки ж серце, мов зранена пташка,
Що благає про щось із трави...