вірші

Скажеш, любити принизливо так,
Щоб існування своє перекреслить
Поза любов’ю? Без всяких ознак
Її жити? Без неї – не можна!
Пустка без неї секунда кожна –
Закам’яніти можна. Зачерствіть.

Це – не принизливо. Це – щонайвище.
Це – найсуттєвіше. Це – щонайкраще.
Це – розчинитись в божественній висі.
Це – не жертовність, це – вища потреба
Для існування – землі як і неба.
А без любови – все інше нащо?

Скажеш, не хочу, бо я так не вмію.
Я так не вмію, бо я так не хочу?
Хочеш – не хочеш... Я думати смію,
Що це – обережність. Замість – безмежність.
О, як це солодко – беззастережність....
Солодко й страшно, як темної ночі.

Мабуть, це ризик, ти скажеш. Не знаю.
Душу оголюю до Абсолюту.
Падаю? Ні. Я лечу і складаю
Крила до ніг твоїх, серце і душу.
Це – не принизливо. Просто я мушу
Спробувать разом піднятись. Щоб бути!

Скажеш, любити принизливо так,
Навіть взаємности щоб не чекати?
Так, не пізнати взаємности смак
Гірко, як гірко нам жити без чуда.
А без любови – я зовсім не буду.
Втрата любови – життя утрата...

Скажеш, любити принизливо так,
Щоб існування своє перекреслить
Поза любов’ю? Не перекреслить!
Це – ніби човен у морі і весла.
Це – ніби вмерти, а потім воскреснуть.
Чудом любови! Божественний знак!