вірші

Прийшло. Не чекатиму більше,
Яке ж те натхнення на смак.
Коли вже душитимуть вірші
І, власне, душитимуть як.

Якщо й не писала спокійно,
То прагнула спати вночі.
Про те, що я знову невільник,
Сурмлять і сурмлять сурмачі.

І знову словам в мені тісно.
Виходжу у місто – й гублю.
Займатися пошуком істин
Не вмію. Живу і люблю.

І все. І якщо не забуду,
Прибігши щаслива з дощу,
Слова, що знайшлися між люду,
Я теж запишу. І прощу

Словами отими у віршах
Тебе, бо не чуєш мене.
І вже не чекатиму більше,
Що ти в мені болем минеш.

Бо ти не минеш. Я це знаю.
Дощем ти повернешся знов.
Така, наче поле безкрає,
Що й зір не осягне, любов.

Не важить, що ти не про мене
Снуєш свої думи вночі.
Натхнення мені на рамена
Поклали твої сурмачі.

Є образ і є в нім потреба.
Якщо й нереальний він – що ж...
Про тебе, про тебе, про тебе
Вистукує краплями дощ.