вірші

Подаруй мені жовті
великі троянди –
величезний,
мов сонце, букет.
Хай троянд у нім буде
аж кілька мільярдів,
як дивитися
через лорнет.

Та не хочу троянд твоїх,
пролісків, лілій, ромашок!
Та не хочу нічого,
Що зникло б, засохло, пропало!
Та не хочу й тебе,
а не чути тебе мені важко.
Я не вмію не чути тебе.
І чекаю зухвало.

Подаруй мені голос – секунду –
а матиму я так багато!
Я дізнаюсь: живий.
І, щоб жити, цього мені досить.
Він зігріє мене,
наче справжнє іскристе багаття.
Без багаття, ти ж знаєш,
і осінь не осінь.

Ти приносити квіти умієш
тобі абсолютно байдужим.
І тобі все одно,
чи вони їм радіти уміють.
Та не хочу я квітів –
я хочу побачитись дуже.
Це вже скоро. Я знаю.
Чекаю, аж руки німіють.

Вже прощайся із тими,
хто мить у житті твоїм нині.
Все я знаю про тебе
й про тебе усе розумію.
І ні слова. Мовчатиму.
Тільки мурашки по спині,
що й такого люблю.
І такого прийму і зігрію.