вірші

Почуття нуртували отак,
Як нуртує гірська ріка.
Ніби доля дала мені знак,
Мов схопила чиясь рука,

Закрутила, неначе смерч,
Підняла, мов пір’їну, ввись.
І ніяких не буде втеч,
Хоч кричала їй: зупинись!

І змирилась. Підлегла їй,
Покорилася. Це – любов.
Я літала – дитячий змій.
Рвала тіло й літала знов

Дуже високо – до небес.
Я не знала, навіщо це.
Та я знала – люблю тебе.
В піднебессі твоє лице.

Я здригалася – Ангел мій!
Завмирала, немов ти бог.
Адже я – паперовий змій.
Чи ж годилося нам удвох

Поєднатись, як ніч і день,
Щоб ні меж уже – в небесах?
Я шукала й не знала, де.
Де ти був, хто ти був. Краса

Таких пошуків – суть моя.
Але ж рве на шматочки тіло.
О, як страшно любила я –
Я й сама отак не хотіла.

Але ти – невловима мить.
Тебе лиш захопила гра.
Ти не вмієш відчуть: болить.
Ти не сильний – сказать: пора.

Я відчула, що це – кінець.
Одноразовий змій – упав.
І потух вогонь двох сердець.
І лишилась від сліз ропа.

Розтерзавши себе до основ,
Зрозуміла: брехала тобі.
Можна просто любити любов.
Неважливо до кого – в собі.