вірші

Пейзаж чи пустішає, чи просторішає –
Розсовує осінь мені краєвид.
Ти також помітив, що стали ми іншими,
Що в серці ніщо, як колись, не гримить?

Що в скроні ніщо розпашіло не бухкає,
Що руки із келихом вже не тремтять,
Що стрілки назад непомітно не рухаєм –
Тепер вони так, як належить, летять.

До всього повільно колись та звикається.
І звикла тебе вже не бачити я.
А те, що душа за тобою ще крається,
То значить, що їй не господарка я.

Вона іще любить, а я вслід за розумом
Себе заганяю в найглибший куток.
Там хоч і самотньо, та блискавки з грозами
Мені, наче квітці, не мнуть пелюсток.

Там майже безпечно. Від себе сховалася.
І очі назустріч тобі не блищать.
Так, наче в дитинства піжмурки погралися.
Але не шукають...Але не кричать...