вірші

Павутинка дощу, павутинка...
Стільки ніг у стількох дзеркалах.
То дороги і люди. Картинка
Десь під вечір такою була.

Я жила заклопотано дуже.
Я штовхала від себе слова.
Раптом дощ – і слова мене душать.
Захлинаюсь – вода ця жива.

Відкладаю усе – я їм рада.
Із відмитого гляну вікна –
Листя вже перед входом параднім
Підмела двірникова мітла.

Мокре листя сюди прилетіло,
До твоєї торкнувшись щоки.
Ніжний дотик – стогнатиме тіло.
Лист осінній гарячий такий!

Ти ідеш і опущені очі –
Ти чомусь в моїх снах лиш такий.
І я так притулитися хочу
До твоєї палкої руки.

Дощ іде вже не як павутинка.
Мокра шибка – холодна щока.
Світ великий – маленька людинка
Знову в спомин мене погука.

Уявляю: безкрайо і німо.
Вітер плащ на весь світ розвіва.
Тобі важко проходити мимо,
Там, де нас пам’ятає трава?

Пам’ятаю і я, як чудесно
Посміхнутися вперше було.
Як прийшов і сказав ти: воскресни.
Жовтим листям по світу мело.

І тепер із просвітлених вікон
Я дивлюся печально згори,
Як про щось із сумним чоловіком
Гомонять-гомонять явори...