вірші

Один, той самий сон – дорога, пилюга...
І пташка зранена крилята тягне в поле.
І світ від спеки зовсім знемагав.
І вітер кволий...

А в пилюзі кривавий слід крила.
І страх в очах у пташки, наче сполох.
А я чому там? Я куди брела?
Я – вітер кволий...

Це сон з дитинства. Вгадана судьба.
Одна відмінність – я не вітер – пташка.
Поранена я не була хіба
Важко?

Хіба я не тягнулась в пилюзі,
Кривавий слід утискуючи в неї?
Вже на реальній, не зі сну, стезі
Судьби своєї?

І мучив сон. Реалії ще більш.
Страхів і там, і там було доволі.
І грів мене Ведмедиці лиш ківш.
А зорі кволі...

А світло, що від тебе, і тепло
Змінили сон і все в мені змінили.
Якби ж то можна і судьбу було...
Спасибі, милий...