вірші

О, знову небо в дивних фарбах
До себе тягне погляд спрагло.
Любить – втрачать свідомість – марно,
І забувати тебе марно.

Стирчать дерева вгору, вгору,
Мов рук скелети обгорілі.
Це – лютий лютий – у цю пору
Бліда природа і змарніла.

А серце любить, як з розпуки,
А серце любить дико, люто.
І хочеться зламати руки –
Не вміють теж тебе забути.

Які дими із димарями
Хитаються і рвуться в простір.
І рветься місто вгору з ями,
Неначе затонулий острів.

Така напруга, мов наруга, –
Не хоче серце відпочити.
Не вийшло раз, не вийшло вдруге
Тебе хоч трохи приручити.

Навколо тебе – стіни, гори,
Високий світ, кордони, межі.
Я не збагну : це щастя? горе? –
Така в душі моїй пожежа?

Обличчя вгору – теж під зорі,
Що сипляться в сніги барвисті.
Ще небо синє, наче море,
Але вже видно ночі іскри.

І що за відблиски, від чого
На тих фасадах, що навпроти?
Я їх не бачила учора –
Пастельний колір теракоти.

Я думала, як ми з тобою
Удвох бродили в заметілі,
Не знаю, полем чи судьбою –
Сліди в снігу лишали білі.

І як грудей моїх торкалось
Твоє волосся світло-русе,
І як цілунки запікались
Вогненним шепотом: боюся...

Уся твоя, уся для тебе –
Не вмію я наполовину.
Які яскраві фарби неба!
Це значить: ми ні в чім не винні.

А нині знову холоднеча.
Чим обгорнути собі плечі?
Я не втікаю. Звідки втеча?
З любові? День чекаю й вечір.

І знову день, і знову вечір
Тебе чекаю, мов причинна.
На світі є безглузді речі,
А я роблю безглузді вчинки.

Любов не можна, наче віти
З дерев, – узяти й обрубати.
Я жду тебе, аби зрадіти,
І пори сплутавши, і дати.

Я дочекаюся, мій любий,
Тебе, моє свавільне диво.
І губ торкнуться твої губи...
І я – вмираю. Бо щаслива.