вірші

Ніжніше за ніжність
на дотик тепло твоїх губ.
Вже осінь минає,
а дотик обличчям блукає.
І все відганяє цей дотик,
немов однолюб –
і губи без тебе
мої все шукає й шукає.

Цей спогад про тебе
дарує усмішку мені.
Усміхнено жити – це гарно,
і я пам’ятаю,
як добре було
молодою мені променіть.
Згадала.
Літаю.

Знесилена, раптом
у руки твої упаду.
Рятуй мене ніжністю –
в холоді жити несила.
Ти чуєш, що кличу?
А вітер: іду вже, іду...
Ти прийдеш, я знаю.
Чекаю – ти прийдеш, мій милий.

Давно вже ніхто
не голубив мене, мов дитя.
Течуть мої сльози,
мов крига розтала на губи.
Святе і велике
до тебе моє почуття.
Невже я зустрілася з ним
у житті ще, мій любий?

Я знову мовчатиму,
знову тобі не скажу
нічого-нічого –
боюся і подиху, й слова.
Немовби ступити
затято боюсь за межу.
Ти ж все відчуваєш –
і нам не потрібна розмова.

О, доле моя,
ти нарешті всміхнулась отак,
як мріяла я,
як бажалось мені, як хотіла.
І вірю, й не вірю,
о, доле, подай мені знак,
допоки не пізно,
щоб в прірву я знов не влетіла.