вірші

Ніяких листів і промов – та нічого не буде.
Тільки мужні в собі і образи, і болі тримають.
Скільки років мені, щоб отак закохатись? То люди
Мають вік. А поети... Поети і ангели віку не мають.

Все життя з помилок. Якщо міряти виміром звичним.
Тобто прийнятим в люду сплетінням нудних аксіом.
Власне, ці аксіоми мені заперечити нічим.
Може, світ і існує, бо є аксіомний синдром.

О, жіноче безправ’я... Без прав вибирати й дзвонити,
І без прав пояснити, без права бажань і утіх...
Але є головне – право дихати, отже, і жити.
Так, як прийнято в світі. Все інше – то гріх.

Що ж, ти Ангел. Ти з крилами. Право ти маєш зникати.
Без прощань і пояснень. І сам вибираєш ти час.
Як натхнення, мені залишати печалі від втрати.
Вкотре? Вкотре уже? Що в житті цім поєднує нас?

Втому – биту, як валянок – ось що мені ти залишив.
Я рятуюся віршем. Якісь дерев’яні слова.
Світ розірветься зараз – синдром абсолютної тиші.
Озираюсь, як в клітці. Не знаю, чи навіть жива.