вірші

Не видно нічого.
І сіро-молочний туман
пригнув до землі,
прив’язав, наче коника, небо.
О, мій обереже,
твої обереги – обман.
А може, це й добре.
Натхненню цього лише й треба.

Ось візьме за горло і скаже:
сідай і пиши.
Про те, як чекаєш
свого оберега з туману.
Про те, що туман цей повсюди –
і навіть в душі.
І він осідає
на кожну сторінку роману,

який ти відкрила,
щоб швидше вже вечір настав,
і ти б зрозуміла:
сьогодні ізнов не приїде.
Щоб відповідь знову
тобі напросилась проста,
що серце заповнене в нього,
й тобі поміститися ніде.

Що там в оберега
по зав’язку справ, почуттів.
Або ж там байдужість,
що, власне, одне і те ж саме.
Байдужість наповненість створить,
хоч би й не хотів.
Тоді наодинці
лишаєшся ти з небесами.

І бачить нікого не хочеш.
Депресія. Суть
депресії в тому,
що бачить нікого не хочеш.
Поволеньки справи
тебе за собою несуть
із ранку до ночі.

Натхненню сказала знесилено:
геть відійди.
Без тебе давно б
перестала чогось там чекати.
Лягає туман
на холодні калюжі води.
То сіро, то чорно.
То чорно, то сіро. Строкато.