вірші

Не соромлюсь "люблю" говорити.
Бог не дасть мені інше життя,
Окрім цього. І змоги створити
Краще щось, аніж це почуття.

Знаю, знаю, що ти моя втрата
Був тоді вже, як стрілися ми.
Хтось сказав би – навіщо ж? Не варто
Так іти до своєї зими.

Із моєю любов’ю залишиш
Ти мене наодинці колись.
Залишай! Та дозволь мені лише
Запалити зорю. Подивись,

Яке темне, нахмурене небо
Без любови зорі і сумне.
Якщо стрілись ми – значить, так треба.
Нагорода чекала мене.

Знову й знову кажу – це безмежність.
Захлинає мене почуття.
Хоч в таких вже літах обережність
Варто лиш попросити: отям.

І вона може втрутитись тихо
І це щастя звести нанівець.
Відвернуть катастрофу і лихо,
Які звуться фатально – кінець.

Та нехай буде все вже, як буде.
Безупинно "люблю" шепочу.
Слава Богу, ти стрівся – розбудиш.
Слава Богу, ти стрівся – почув.

Знаю я, що в цім морі безкраїм
Все одно потону я колись.
Я пірнаю, але виринаю –
То любов підніма мене ввись.

І заходиться серце, волає –
Зупинись! – подала щоб я знак.
О, як вдячна тобі, що змогла я
Полюбити тебе саме так.

Серцю я не скажу зупинитись.
Я скажу йому – витримай це.
Ти ж бо бачиш, я можу молитись
На єдине у світі лице.

Серце знає, як сумно жилося
Мені довго й чекалося змін.
Серце, витерпи! Адже збулося –
Ми зустрілися. Серце, це – Він!