вірші

Найгірше невідомість – де ти є?
Чому тебе ніде-ніде немає?
Моє чекання втечу визнає,
Але нащо ти так вчинив – не знаю.
Не можна так – ставати рідним і
Вести себе отак, як ворог лютий.
Ми рідні і по духу, й по крові –
Тому не можу я тебе забути.
А коли так хотілось утекти,
Чому хоч не лишить якогось знаку?
Моя душа заповнена – там ти.
Страждають так поети і собаки,
Коли їх залишають. Ти ж не вмів
Ніскілечки таким жорстоким бути.
Я щось не зрозуміла із тих слів,
Що довелось мені від тебе чути?
Я зрозуміла інше. Довірять
Навіть собі годилося б не завжди.
Так вчить, мабуть, вовчиця вовченят.
Чи пташка пташенят. Не гірко впасти,
Та гірко не піднятися. Й тому,
Передчуваючи, чим все оце скінчиться,
Чекаю вперто – віри я не йму.
Хоча я знаю – ждати не годиться
В цій еталонній – класика і все –
Банальній, мильній (що кажу я?) драмі.
Але святе мені ім’я твоє.
І драма без купюри – по програмі.