вірші

Навіщо було
це просвітлення сірого дня?
Аби щоб не сірою
зовсім вже видалась осінь?
І досі несила мені зрозуміти,
чи то була я?
Чи справді зі мною
це свято п’янке відбулося?

Так часто буває:
несила впізнати себе
в словах і у вчинках,
але в почуттях – я впізнаю.
Бо ж душу, немов по металу,
шкребе щось, шкребе –
а як же інакше,
коли я її відчиняю?

Заходь і топчися.
Чи ж стрінеться хтось, аби вмів
зайти й не топтати,
а ніжно її приголубить?
Або перед тим, як заходить,
хоч би зрозумів,
що ігрищ ніяких
душа моя зовсім не любить.

Прости мені те,
що оглянувшись трохи назад,
я рано, можливо,
на погляд твій, все зрозуміла.
Що те, що попереду,
я вже поставила в ряд
із тим, що минуло.
Чи ж я захищу себе вміло?

Прости мені те,
що так само, так само, як ти,
не навчена гратись
людськими ніяк почуттями.
Шукала не те,
що тепер довелося знайти –
прости і спасибі,
що вчасно отямив.

Бо осінь і справді
не сірою зовсім була.
Сьогодні зима вже,
але не про зиму розмова.
Із заходу вітер,
з твого з краю світу села,
так віє безжально,
але не доносить ні слова...