вірші

Моя любове, щастя непросте,
Яка вже є – такою й маєш бути.
Лишись, щоб пам’ятати і забути –
Мені потрібно дуже те і те.

І через те прошу я – не залиш.
Тепер я вже не можу пригадати,
Де був початок у цієї втрати.
А втім, я знаю. Він з’явився лиш,

Цей чоловік, і я сказала: Він.
Я кинулась до нього за спасінням
Від скам’яніння, лиха й оніміння –
Моєму серцю так хотілось змін!

І погляд відвести я не змогла.
Це він – спасіння, щастя і відрада.
А якщо ні – тоді чому я рада
Йому, мов Ангелу? І, спалена дотла,

Я знов відчула – починаю жити.
Бо жити – це любити. Тільки так.
Це доля подала мені свій знак.
О, як хотіла я його любити!

Все має свій початок і кінець.
Він так сказав. І істина оця
Була початком справжнього кінця –
Але немає слуху у сердець.

Ні розуму, ані очей нема –
Серця багаті лише почуттями.
І я його любила так безтямно!
Йшла осінь. І минула. І зима

Промчалась теж. Тоді, уже удруге,
Прийшла зима, й весна, а потім літо –
Мені не вірилось, що так ось можна стріти
Коханого – і Ангела, і друга.

Моя любове, до твоїх рамен
Я й досі прагну тихо прихилитись.
І знову шепотіти, мов молитись.
І віщих не чекати ще знамень...