вірші

Мовчить телефон.
Я здогадуюсь знову, чому.
І дзвінка, що я жду,
я уже не почую ніколи.
І мартени, і домни – душа,
ніби плавиться сталь і чавун –
рана, рана душа –
поспіша за свої видноколи.

Ох, яке ж і болюче усе,
що зі мною зробив
чоловік, від якого
чекалось добра і не більше.
Він розкрив мене навстіж,
як двері у бурю розкрив –
буря знищила все,
а вже далі наробить ще гірше.

Далі падають стіни –
вони придавили  мене.
Вже ніколи собою,
як виживу, справді не буду.
Замість неба мені
лиш жахливе кільце вогняне,
що не можна у небо.
На землю ж – тим більше.
Там люди.

Люди, люди і він –
я не хочу побачить його.
Я не хочу зустріти
у світі його випадково.
Де ти зараз, озвись!
Та мовчить і мовчить телефон.
Кілька днів лиш мовчить.
А здається мовчить він відколи!

Краще справді мовчи.
Хай загояться рани й тоді
теж мовчи і мовчи –
будуть ятритись рани ще довго.
Й після довго мовчи.
Я лиш вчитися буду ході.
Мов на світ народилась.
Усе в мені знищено мовби.