вірші

Мов секунди, години збігають.
Важко день добігає кінця.
У кімнати, що також чекає,
Як і в мене, немає лиця.

Я й вона – ми удвох, і ми сірі.
Місто скоро запалить вогні.
Гілка скрипнула – птахи обсіли.
І гойдаються – видно в вікні.

Ми намарне чекали – вже вечір.
Темний-темний – біліє димок.
Готуватися будем до втечі
Від нічних невеселих думок.

Знов усе розворушимо й знову
Все в душі перепалимо вщент.
Вже не варто чекати – розмову
Відкладемо на тиждень іще.

Телефон – цей мовчальник зловісний –
Ми закинемо геть у куток.
Більш чекати не будем. Навіщо?
Ми допишем останній рядок,

У якім про чекання, а потім
Ми рядок розпочнемо новий.
Хоч душа вже болюча на дотик,
А в кімнаті тепер буревій.

Але рішення є і почати
Вже виконувать можна хотіть.
Будем з Ангелом, врешті, прощатись,
Що приходив у людській плоті.

Ангел цей був сердечний і гарний.
Стільки ж вигадки треба було,
Аби вірити довго і марно,
Що його недалечко село.

Не писалось ні в якім буклеті –
А без цього я віри не йму,
Що село те на іншій планеті –
І що Ангели там не живуть.

А якщо і живуть, то не хочуть
Відлітать від своєї межі.
І не люблять дивитися в очі.
Якщо й Ангели там, то чужі.