вірші

Крізь зелень цих важких, мов світ, портьєр
Дивились ми на сонце, що зійшло вже,
І гралось з нами, падало на ложе.
Я думала: ну що мене тривожить?
Не звичний же щоденний екстер’єр,
Котрий я споглядаю на зорі
І пізно ввечері, додому повернувшись,
І, глянувши в вікно, щораз здригнувшись –
Чиясь рука вмикає ліхтарі.
Не екстер’єр, а ми в його контексті.
Не я, не ти – окремо, але ми ще.
Бо ми ще прагнемо угору – вище й вище,
А доля простягає вже свій вексель.
А я лиш набираюся снаги
Тебе іще безтямніше любити,
А я ще тільки починаю жити,
А треба повертати вже борги.
Я поверну. Весь світ живе у борг.
Не надто переймаючись, іскриться.
На стінах ряд абстрактних композицій
Мені набрид. Я починаю торг
З собою, із судьбою. Ні про що
Торгів я не веду лише з тобою.
Я знаю: тебе послано судьбою,
Аби заполонить моє Ніщо.
І я тебе зустріла, наче дар.
Як довго-довго жданого месію.
Ти квітами любови світ засіяв –
Любови квіти – у багатті жар
Потріскує. Я гріюся. Але
Я знаю, що жаринки зотлівають.
Інакше у природі не буває.
Не мало б це тривожити мене,
Але тривожить. Страшно уявити
Твою відсутність всюди там, де я.
Дерева заморожені стоять –
Вже скоро березень. Готуйтеся ожити.
Що нас чекає? Знаю, але все ж,
Молю судьбу відстрочити розлуку.
Про що ти думаєш? Цілую твої руки –
Я хочу їх запам’ятати теж.