вірші

Колись мені здавалося: ти – друг.
Чи ось-ось мала б так тебе назвати.
З надією дивилася за ґрати –
Ти зараз визволиш від пустки, що навкруг.

І не збулося. Зникло все тихцем.
Тепер в душі щось більше, аніж відчай.
Яка химера – дружба чоловіча!
Але як пізно знаю я про це.

Знання ці не рятують від біди.
Біда зі мною поруч зі знаннями
Живе собі. І дні ідуть за днями,
І сумно так від їхньої ходи.

Прощай – я говорю – в душі ще ти.
Колись ти звідти вийдеш і звідтоді
Там буде пустка, яку ти народиш.
Це, мабуть, те, що й прагла я знайти.