вірші

Дерева голі та перед вікном
Моїм ще листя бережуть каштани.
Ще день чи мить, коли й на них не стане
Яскраво-жовтих теплих кольорів,
Що милують в дощах осінніх око,
Мов серед натовпу упізнані пророки.
Я думаю сьогодні: як давно
Тебе я проводжала на зорі...

Неправда, що минає геть усе.
Мов яблуко червинка, точить спогад.
Якщо й не все життя, то довго-довго –
Колись були ми справді гарна пара.
Дивлюся в далеч на архітектуру
Фасадів незнайомих і статуру,
Так схожу на твою, потік несе
Людський кудись на мокрих тротуарах...

Вже дощ ущух. Збентежені птахи
На сірім фоні неба знов шугають.
О, я їм заздрю – в них іще снага є
І крила підіймати, і летіти.
А я уже в свої сто сорок літ
Лише дивитись можу на політ.
І лиш з балкона бачити дахи,
І ще чогось бентежного хотіти...

Я полонянка нездійсненних мрій –
Щоб ти дивився довго ще на мене
Очима літніх крон густого клена,
А я очей щоб розуміла мову.
Он телефон, давно німий, за крок –
Наважитися зараз на дзвінок?
І вже не важить, найдорожчий мій,
Що ти подумаєш, але почути Слово...