вірші

Брама туману розкрилась
і постать сховала.
Він, цей туман,
був байдужий, твердий, нерухомий.
Але завис,
наче якісний шовк, – невагомо.
Ждали так довго,
і так зустрічалися мало.

Дивно мені –
цей туман і на небі ця зірка.
Ніби художник  в сюжеті
десь схибив-наплутав.
В’язне туман,
не пускає до тебе, мов пута.
Солодко мало нам випало,
більше нам гірко.

Сіра ця осінь,
забулось, що колір буває.
Я розгрібаю туман,
мов пливу кудись вслід за тобою.
Тихим галерником,
тобто, по суті, рабою.
Вслід за тобою
куди і нащо випливаю?

Вслід за тобою...Услід...
Не залишив ти сліду.
Ти не сказав: повернуся.
Чи вернешся, я не питала.
Постать твоя
у тумані безслідно розтала.
Здрастуй, сказав.
Ми побачились. Я уже їду.

Завжди мовчатиму
без запитань і надії.
Завжди стрічатиму –
здрастуй. І – я уже їду.
Завжди в туман ачи в сонце,
чи в дощ, ачи в сніг – та без сліду.
Завжди без тебе.
Та хвильку з тобою. Радію.